Нині в державних установах України розробляється стратегія розвитку енергетики держави на перспективу. Є нагальна потреба ще раз нагадати про те, до яких наслідків призвела безвідповідальність групи псевдотеоретиків, передбачити ризики від можливих помилок у майбутньому та звести їх наслідки до мінімуму.
Атомна енергетика — дуже молода галузь науки і техніки бере свій початок від 27 червня 1954 року, коли в Радянському Союзі перша у світі АЕС у м. Обнінськ була залучена до московської енергосистеми.

Жодна галузь техніки не розвивалася так швидко, як ядерна енергетика. Звичайним електростанціям знадобилося 100 років, щоб дістатися такого рівня інженерної техніки й експлуатації, якого досягла вже до 1970 року ядерна енергетика.

У 1973 році для електромонтажних та налагоджувальних робіт електрообладнання і спеціальних систем Чорнобильської АЕС відповідним наказом Трипільська дільниця «Гідроелектромонтажу» була переведена у м. Прип’ять і отримала назву «Чорнобильська». Прикметним було те, що до складу цієї дільниці входила бригада Надії Іванівни Ткаченко, в якій налічувалося 50—60 осіб, 90% із них — жінки. Працювали у дві зміни по 12—14 годин (у передпусковий період атомних енергоблоків…). Надія Ткаченко — природжений бригадир — уміла вчасно виявити ту чи іншу проблему і вирішити її. Вона мала незаперечний авторитет серед своїх підлеглих. Керівництво її поважало і цінувало.

До 26 квітня 1986 року на ЧАЕС жіночою бригадою Ткаченко були змонтовані, налагоджені і введені в експлуатацію всі пристрої контрольно-вимірювальних приладів, обладнання дозиметричного контролю, системи управління, захисту й автоматики усіх чотирьох блоків та передані в експлуатацію персоналу станції, в чергових змінах якої переважали чоловіки — понад 90%.

Отже, 26 квітня 1986 року. Усе було майже звичайним, велися не проектні, не погоджені, згідно з нормативними документами та інструкціями у повному обсязі, експерименти, пов’язані зі зміною режиму роботи реактора, запропоновані псевдотеоретиками і розраховані більше «на авось». Критична ситуація склалася на початку нічної зміни, коли в хитливому режимі потужність реактора впала: замість заданих 700 МВт теплових стала нижче 30. Нависла загроза швидкого розвитку так званого ксенового отруєння реактора. Як правило, оператори прагнуть уникати роботи в такому режимі й обов’язково зупиняють реактор на декілька годин, необхідних для того, щоб реактор міг увійти в нормальний режим.

Особи, відповідальні за проведення цього сумнівного експерименту, і оперативний персонал чергової зміни, який щойно заступив на роботу, вирішували дилему:
— зупинити реактор, тобто відмовитися від проведення експерименту, і тим самим відкласти здійснення запропонованої програми на невизначений час; можливо, надовго, оскільки вранці за планом передбачалося зупинити реактор на профілактичний ремонт;
— якнайшвидше, не допускаючи занадто глибокого розвитку процесу ксенового отруєння, вивести потужність реактора на заданий рівень.

У першому варіанті очікувалися б «чергові» прикрості, тому що запланована робота виявилася невиконаною. Другий варіант зберігав можливість виконати завдання, до того ж керування реактором у такий спосіб в середовищі операторів було ознакою особливої майстерності, «вищим пілотажем».

Біля блокового щита керування в ці хвилини перебували, крім осіб оперативного персоналу зміни, заступник головного інженера станції 2-ї черги, оператори, які очікували рейсовий нічний автобус, і стажисти попередньої зміни. Рішення було прийняте швидко, оператори одержали вказівку про виведення потужності на потрібний рівень усіма підручними засобами, теоретично знаючи, що ці дії робити вкрай небезпечно. Безвідмовно, всупереч інструкціям та теоретичним знанням, спрацювала звична готовність («узяти під козирок») виконати розпорядження, — прагнення завершити почате. При цьому свою фатальну роль відіграла і впевненість у високій надійності реактора, у неможливості серйозної аварії. Пристрої відображення інформації і введення команд із блокового щита керування дозволили вивести процеси далеко за межі регламенту (адже були змонтовані жіночою бригадою надійно), але не дали своєчасної інформації про масштаби ускладнень, що насуваються, — така робота реактора інструкцією заборонялася! Оператори, незважаючи на гарні показники їхніх операторських якостей (за 36 секунд були виконані два виміри, і, як з’ясувалося пізніше, успішно), просто не мали можливості зрозуміти, що все-таки відбувається в реакторі. Нарешті настав момент, коли вони вже не змогли впоратися з надзвичайно швидкою мінливою ситуацією…

Неймовірне, важке враження дотепер справляють фотознімки, що ілюструють розкидані блоки графітової кладки реактора четвертого блока ЧАЕС…

Нащадкам залишилися смертельно небезпечні нукліди нептунію-237, плутонію-239, америцію-242, цезію-127 та багато інших. Період розпаду деяких із них становить від сотень тисяч до мільйонів років. А яка небезпека причаїлась у зоні відчуження? 800 могильників із радіаційної землі, знесених сіл, техніки, обладнання.

Постійно з об’єкта «Укриття» відбувається «неорганізований» викид аерозольних радіонуклідів… Сьогодні максимальний рівень потужності експозиційної дози — випромінювання всередині об’єкта «Укриття» дорівнює 3300 Р/год.

Тож питання залишаються, бо за «помилки» необхідно дорого платити. Уроки здобувають не лише з досягнень, а й із трагедій.


Я — автор цієї статті, маю право на такі моральні ствердження, адже:

— у 1981 році навчався (протягом 15 діб) на ЧАЕС і бачив, як проводилися будівельні та електромонтажні роботи на 4-му блоці станції, у тому числі жіночою бригадою Н. Ткаченко;

— 25 і 26 квітня 1986 року з 800 до 2000 був у складі зміни чергових диспетчерів енерго-системи ВЕО «Київенерго», які напередодні цих подій погоджували, згідно з інструкціями, та давали дозвіл на зупинення 4-го енергоблока — тільки для профілактичного ремонту, брали участь в оперативній ліквідації аварії на ЧАЕС, виконуючи рішучі заходи із забезпечення сталої роботи енергосистеми у зв’язку із втратою нею надзвичайно великої генеруючої потужності — 3000 МВт.